Мої поетичні паростки
Заспівай
Заспівай мені пісню, матусю,
Як в дитинстві колись було.
Я до зморшок рукою торкнуся,
Що вкрили високе чоло.
Загляну я в очі ласкаві,
Наповнені смутку й туги.
Ловлю шепіт слів нелукавих
І зорію пасмо сивини.
Тепло ніжних рук відчуваю
І лелію в обіймах міцних.
В гомоні трепетних слів засинаю
І бачу казку снів золотих.
Ти пробач мені, мила матусю,
За недоспані довгі ночі.
Я до тебе ще раз пригорнуся
І загляну я в щирії очі.
Ти пробач мені, мила матусю,
За непрохані сльози вночі.
Я за тебе щоразу молюся
І до серця твого бережу ключі.
Україно, мій рідний краю!
Україно, мій рідний краю!
Україно, мій рідний краю!
Я живу у твоїх піснях.
П’ю нектар із квіток розмаю
І курличу в німих небесах.
Україно, мій рідний краю!
Зачаюсь в твоїм шелесті трав.
Із вітром у полі шугаю,
Пірнаю карасиком в став.
Україно, мій рідний краю!
Я стежинкою з ліcу біжу.
Кленовим листочком лягаю
І колишу п’янку росу.
Україно, мій рідний краю!
Я грибочком під листям сплю.
Струмочком із гір витікаю
Й джерельцем пружним б’ю.
Україно, мій рідний краю!
Я мрію берізкою в ліску.
За вікном мальвою розквітаю,
Зеленію травичкою в садку.
Україно, мій рідний краю!
Я танцюю хвилькою Дніпра.
Барвами веселки граю
Й камінчиком сягаю дна.
Україно, мій рідний краю!
Я сонцем всміхаюсь землі.
Зорею вечірньою сяю,
Соловейком співаю пісні.
Україно, мій рідний краю!
Я піщинка маленька твоя.
Я іншого краю не знаю,
І щаслива душа моя.
Україно, мій рідний краю!
Я низько вклоняюсь тобі.
Красі твоїй гімн складаю,
Любити тебе – присягаю собі.
Мово моя українська
Мово моя українська!
Ти неначе вода кришталева.
Пісня дзвінка материнська,
Серед мов світових – королева.
Мово моя
чарівна!
Ти в
шелесті трав польових,
Зелених лугів – ти царівна
І квітів
усіх запашних.
Мово моя колискова!
Ти в ніжності трепетних слів.
Скрипаля ти музика чудова,
І чарівний солов’їний
спів.
Мово моя
незрівнянна!
Котляревського і Шевченка.
Ти бурями в
віках нездоланна,
Й зачаровуєш
світом Довженка.
Гортаю "Кобзаря"
Бринить музика Шевченкових
рядків,
І повіяло вишневим цвітом.
Зачепурились хатки в мареві садків,
Й зашелестіли верби в полі з вітром.
Запишалася в лузі червона калина,
Вранці закувала сива зозуленька.
Затужила гірко молода дівчина,
Вигляда в тривозі свого козаченька.
А у чистім полі вітер гне тополю,
І
реве сердито могутній Дніпро.
Проклинає мати нещасливу долю,
Бо не знає правди її син Марко.
А
московським шляхом плаче Катерина,
Кров холоне в жилах, серце ціпеніє.
А
під тином блудне бідна сиротина,
І
від того жалю світ мов кам’яніє.
І земля ридає, скроплена сльозами,
Відчуваю серцем я Шевченків плач.
Твої надії й мрії освячені віками,
І не страшний вже жоден нам палач.
Я гортаю знову сторінки
«Кобзаря»,
Й усвідомлюю його святе
пророцтво:
Зійшла нарешті Шевченкова
зоря,
Й навіки здобуло
незалежність людство.
Немає коментарів:
Дописати коментар